СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІК ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

4.1. Системна криза і системні перетворення в економіці перехідного періоду.

4.2. Перехідне відтворення та основні складові стратегії розвитку.

4.3. Структурна та інвестиційно-інноваційна політика.

Перехідний період, у який вступила економіка України наприкінці XX ст., розпочався глибинними системними, трансформаційними перетвореннями, що знайшли своє відображення у соціально-економічній кризі, яка охопила всю систему суспільних відносин. Переплетіння економіч­них, політичних і соціальних суперечностей суспільства та їх глибина відразу вказували на надзвичайність ситуації, яку можна було б порівняти хіба що з "Великою депресією" або світовим кризовим обвалом 70-х років.

4.1. Системна криза і системні перетворення в економіці перехідного періоду

Роки незалежності України стали періодом пошуку та не завжди вдалих спроб уряду стабілізувати ситуацію, у хо­ді яких відбувалась апробація на національному ґрунті іноземних моделей макроекономічного регулювання. За відносно короткий проміжок часу були опрацьовані май­же всі варіанти стабілізації — від радикальних до кейнсі-анських. Тому новітня історія України — це історія сум­нівів і надій, історія пошуку єдино правильного шляху до сталого економічного зростання, який вимагає формування узагальненого розуміння природи сучасної кризи, причин і чинників, що її зумовлюють. Без з'ясування внутрішніх механізмів руху перехідних економічних систем неможли­во розробити дієвих заходів подолання кризових явищ.

З теоретичного погляду економічні кризи почали дослі­джуватись ще з початку XIX ст., тобто відразу після виник­нення першої рецесії у англійській промисловості 1825 р. З того часу економічна наука пройшла значний еволюцій­ний шлях, поступово відмовившись від аналізу безпосеред­ньо криз і замінивши його дослідженням глибинних внут­рішніх причин ділових коливань. Різні наукові та ідеоло­гічні позиції, методологічні особливості наукового процесу

представників окремих шкіл і напрямів економічної теорії призвели до співіснування досить різних концепцій еконо­мічної динаміки. Та як би не відрізнялись вони між собою, за їх допомогою все ж можна здійснити класифікацію кри­зових явищ на рівні національної економіки і виділити їх за такими критеріями:



I. За масштабами порушення рівноваги є кризи:

— загальні — охоплюють всю національну економіку;

— часткові — поширюються на одну зі сфер економіки (наприклад, валютна, фінансова тощо);

— галузеві — розвиваються в одній із галузей еконо­міки.

II. За регулярністю порушення рівноваги виділяють такі кризи:

— періодичні (циклічні) — повторюються регулярно через певні проміжки часу, є однією з фаз циклу і характе­ризуються здатністю до відтворення наступної фази (корот­кострокові, середньострокові, "довгі хвилі");

— нерегулярні — мають особливі причини виникнення (наприклад, аграрна, структурна тощо).

III. За характером порушення пропорцій відтворення виокремлюють кризи:

— надвиробництва — сукупна пропозиція перевищує сукупний попит;

— недовиробництва — сукупний попит перевищує су­купну пропозицію.

Криза в економіці перехідного періоду України є досить складним феноменом, який неможливо підпорядкувати наведеній класифікації. При всій подібності основних ознак класичних криз, що мали місце у світовій практиці (падін­ня темпів зростання ВВП, поєднання високого рівня без­робіття з вибуховою інфляцією, бюджетний дефіцит, розрив торговельно-економічних зв'язків із традиційними парт­нерами, загострення соціальних і політичних суперечнос­тей тощо), конкретні вияви кризи в країнах з перехідною економікою мають і певні властиві тільки їм ознаки. До них зокрема належать:

— відсутність ознак регулярності вияву — за останні десятиріччя у економіці України не відбувалося аналогіч­них явищ;

— значна часова тривалість стадії кризи. Так, в Україні початок спаду виробництва було зафіксовано ще тоді, коли вона знаходилася у складі СРСР, а, за оцінками спеціа­лістів, фаза пожвавлення економіки нашої країни почала­ся лише з початком нового тисячоліття;

— відсутність матеріальної основи середньострокового циклу (якщо дотримуватися теорії можливості циклічного розвитку у постплановій економіці). Класичний серед-ньостроковий цикл (7—11 років) пояснюється динамікою інвестицій у основний капітал і терміном відтворення за­собів праці. В Україні ж не спостерігається масового вкла­дення коштів у модернізацію основних засобів, більш того, терміни служби задіяних у виробництві основних виробни­чих фондів більш ніж удвічі перевищують аналогічні по­казники розвинутих країн. Окрім того, на відміну від кла­сичних циклів, криза в Україні розпочалася без поперед­нього економічного підйому, пов'язаного з традиційним "інвестиційним бумом";

— розвиток, в основному, прихованих форм безробіття, відсутність масових банкрутств (у класичному розумінні цього терміна) підприємств;

— кризові процеси супроводжуються не тільки руйну­ванням існуючих форм координації економічних зв'язків — у ході кризи відбувається перехід загального характеру, змістом якого є зміна всіх елементів основи суспільного устрою та інститутів суспільства.

Наявність специфічних особливостей сучасної кризи дає підстави вести мову про особливий тип цього етапу еконо­мічного розвитку. Отже, сучасна криза є міжсистемною трансформаційною кризою, що відображає перехід всієї сукупності економічних відносин до нового якісного стану, повну зміну базису суспільства і його інституційної структури.

Глибинною причиною суспільної трансформаційної кри­зи є невідповідність продуктивних сил і виробничих відно­син попередньої економічної системи, що виявляється в диспропорціях макроекономічного та інституційного ха­рактеру. Криза виявляється у формах, зазначених на рис.4.1.

Якщо розглядати витоки соціально-економічної кризи в Україні, то їх можна пов'язати:

1) з адміністративно-командною системою СРСР, нега­тивні наслідки якої успадкувала Україна під час свого ві­докремлення;

2) практикою необґрунтованих реформ, що проводились у незалежній Україні;

3) проблемами, зумовленими загальноекономічними законами трансформації економічних систем.

Перша група кризоутворюючих чинників спричинена наявністю залишкових явищ адміністративної економіки, насамперед таких:

— одержавлення економіки і відносин власності;

— гіпертрофований розвиток галузей першого підрозді­лу суспільного виробництва і військово-промислового ком­плексу, відсталість споживчого сектору;

— високий ступінь централізації управління, розподілу і перерозподілу матеріальних, трудових і фінансових ре­сурсів за умов максимального звуження сфери дії товарно-грошових відносин;

— надмонополізм економіки.

Друга група безпосередніх причин кризи, що виникли вже у період реформування економіки, включає:

— форсовану лібералізацію цін і зовнішньоекономічних зв'язків в умовах відсутності конкуренції, ринкової інфра­структури, недостатньо розвинутої нормативно-правової ба­зи, що призвело до деформації в організації економічної системи — зміщення економічних пріоритетів зі сфери ви­робництва у сферу обігу;

— значне зменшення сукупного попиту на продукцію вітчизняного виробництва під впливом зниження купівель­ної спроможності населення;

— переважно фіскальний характер оподаткування під­приємств з інфляційноформуючим впливом, слабостиму-люючим і регулюючим ефектом;

— недостатнє наукове забезпечення процесів реформу­вання економіки;

— проведення монетаристської економічної політики, неадекватної об'єктивному стану національної економіки України.

Третя група об'єднує об'єктивні закономірності транс­формації продуктивних сил і виробничих відносин у нову якість, які виявляються у проблемах:

— структурної диспропорційності економіки;

— невідповідності техніко-технологічних зрушень ха­рактеру інституційної структури економіки.

Всі групи безпосередніх причин суспільної кризи в Ук­раїні тісно взаємопов'язані і за детальнішого аналізу по­стають як складний комплекс причинно-наслідкових зв'яз­ків, що ґрунтується на невідповідності соціально-економіч­ної, організаційно-економічної та виробничо-технологічної структур української економіки.

Економічна структура України, як і більшості країн пострадянського простору, відзначається досить чітко ви­раженою багатоукладністю на всіх рівнях господарсь­ких відносин. Зауважимо, що таке становище не є ознакою тільки економіки — у всіх країнах існує феномен багато­укладності, оскільки це пов'язано з об'єктивними законо­мірностями руху економічних систем. Як свідчить світовий досвід, якісні зміщення у системі продуктивних сил, що безпосередньо пов'язані з технологічними нововведення­ми, викликають необхідність оновлення економічних інс­титутів, зміни форм власності, еволюції науки, освіти, куль­тури. Дифузія нововведень стикається з обмеженнями, пов'язаними зі складністю погодження технологій, обме­женістю ресурсів, існуючими соціально-економічними формами їх привласнення тощо. Тому економічна система в силу своєї масштабності та складності ніколи не проходить цикл оновлення повністю. Технології та інститути поперед­ніх циклів не відмирають повністю, а частково трансфор­муються і співіснують з тими, що приходять їм на зміну. Однак світовою тенденцією еволюційного розвитку еконо­мічних систем є їх поступовий рух до підвищення ступеня однорідності. У цьому відношенні економіка України не є показовою — на відміну від загальної траєкторії розвитку в ній майже повністю відсутні механізми вирівнювання багатоукладності. І причин цьому достатньо.

Технологічна багатоукладність виявляється у поєд­нанні в одну систему продуктивних сил елементів різних технологічних способів виробництва (ТСВ) і укладів.

Витоки технологічної багатоукладності економіки Ук­раїни — в економічній політиці колишнього СРСР, по­в'язаній з необхідністю формування в країні індустріальної економіки і досягненням військового паритету з капіталіс­тичним світом. Ця політика знайшла своє остаточне відоб­раження в нарощуванні виробництва засобів виробництва і воєнно-промислового комплексу за рахунок перерозподі­лу ресурсів зі сфер нематеріального виробництва і спожив­чих галузей економіки.

Централізовано-планова економіка мала значні можли­вості мобілізовувати та зосереджувати на стратегічно важ­ливих напрямках великі за обсягом фінансові та матеріаль­ні ресурси. Шляхом довільного вилучення частини створю­ваного в країні національного доходу за допомогою подат­кової, грошово-кредитної та цінової політики, а також політики доходів вдавалося формувати інвестиційні ресур­си для вирішення необхідних завдань.

В умовах сучасної перехідної економіки технологічний розрив між галузями поки що поглиблюється, оскільки система не має дійових механізмів структурної трансфор­мації, заснованих на активізації мотивації економічних суб'єктів до здійснення техніко-технологічних змін.

Організаційно-технологічна багатоукладність вира­жається у наявності у виробництві різних форм організа­ційно-економічних відносин та різного ступеня їх розвитку (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування, рів­ня концентрації виробництва).

Економічна дійсність України характеризується, з од­ного боку, високим ступенем концентрації виробництва, а з іншого, — процесами вузької спеціалізації і формуванням індивідуальних виробництв (сільське господарство, торгів­ля). Останнє характерне для періоду реформування еконо­міки і відображає процес змін у відносинах власності та пристосування до потреб, що диктуються прогресом про­дуктивних сил. Подібне пристосування відбувається під впливом двох взаємодіючих чинників — технології вироб­ництва і характеру конкуренції.

У попередні три десятиліття економіка України в плані організаційно-економічних відносин становила господар­ську систему з високим рівнем централізації і концентрації виробництва, поглибленою спеціалізацією економічних процесів і високим ступенем монополізму економіки.

Історично склалося так, що економіка України як час­тина єдиного народногосподарського комплексу СРСР спеціалізувалася нафондо-, енерго-, капітало-, матеріало-і трудомістких галузях промисловості, оскільки територі­альна структура народногосподарського комплексу була підпорядкована максимальному залученню у виробництво місцевих сировинних ресурсів і включенню їх у загально­союзний поділ праці. Завдяки близькості до джерел при­родної сировини в економіці України склався потужний металургійний комплекс, набули розвитку паливно-енер­гетичні й агропромислові галузі. Водночас велика частка в економіці належала військовій індустрії. Отже, висока концентрація багато в чому зумовлювалася дією чинників розміщення продуктивних сил, об'єктивною необхідністю зосередження великих технологічно пов'язаних між собою виробництв на локальній території.

Відповідно до з цих чинників домінуючою формою ор­ганізаційно-економічних структур стали великі підприєм­ства, які формувались у результаті об'єднання державних підприємств за галузевою ознакою і подальшого їх підпо­рядкування центральним відомствам і міністерствам. Від­так підприємства однієї галузі*виступали як єдиний суб'єкт господарювання за майже повної відсутності конкуренції.

Отримавши незалежність, Україна успадкувала струк­туру економіки, невиправдано обтяжену галузями, пов'яза­ними з видобутком сировини, а також непомірно високою часткою висококонцентрованих підприємств-монопо-лістів.

Соціально-економічна багатоукладність полягає у співіснуванні в економічній системі суспільства різних форм власності, які відповідно до законів діалектики ево­люціонують таким чином: спочатку відбуваються якісні зміщення у системі продуктивних сил, і вони виходять на більш високий рівень порівняно з досягнутим, що детермі­нує появу організаційно-економічних структур, у формі яких продуктивні сили матеріалізуються і реально функ­ціонують, отримуючи соціально-економічну форму руху в тих або інших формах власності.

Для більшості постсоціалістичних країн характерним є наявність доіндустріальних (висока частка примітивної ручної праці), індустріальних (конвеєрно-машинні техно­логії) і елементів постіндустріальних (інформаційні техно­логії) підсистем продуктивних сил. Звичайно, процеси по­ділу праці, спеціалізації, кооперації, комбінування, кон­центрації та централізації виробництва знаходяться у цих системах на різних рівнях розвитку. Саме тому головним завданням перехідного періоду стає формування соціально-економічної багатоукладності економіки, адекватної існу­ючій матеріально-технічній базі виробництва. Для досяг­нення цієї мети існує багато методів та інструментів, основ­ними з яких у сучасних умовах вважаються роздержавлен­ня і приватизація.

Роздержавлення — це процес перетворення об'єктів державної власності у такі, що засновані на інших, недер­жавних формах власності, а також комерціалізації діяль­ності державних підприємств. Цей процес означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних зв'язків горизонтальними. Роздер­жавлення може здійснюватись за різними напрямками:

— роздержавлення процесів привласнення, визнання кожного економічного суб'єкта рівноправним учасником процесу привласнення, демонополізація;

— створення різних форм господарювання і надання їм рівних прав на свободу економічної діяльності у межах закону;

— створення нових організаційних структур, нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціу­ми, асоціації тощо).

Отже, роздержавлення спрямоване, перш за все, на бо­ротьбу з монополізмом, на розвиток конкуренції і підпри­ємництва.

Приватизація — це процес переходу у приватну влас­ність усіх або частини паїв господарських товариств, а також об'єктів, заснованих на державній, змішаній або колективній власності.

Буквально приватизація — це трансформація будь-якої форми власності у приватну. Це не що інше, як політико-правовий акт, спрямований на зміну організаційної форми підприємств шляхом:

— перетворення державних підприємств в акціонерні чи інші господарські товариства;

— викуп державного підприємства, зданого в оренду;

— викуп майна державного підприємства членами тру­дового колективу;

— продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам.

Таким чином, приватизацію розглядають як форму роз­державлення власності, або як іншу форму привласнення, альтернативну державній. Якщо роздержавлення є понят­тям, що охоплює весь комплекс перетворень існуючої гос­подарської системи, спрямованої на руйнування в ній дик­тату держави і створення умов для функціонування еконо­міки як незалежної від держави сфери діяльності людей, то приватизація відображає процес докорінної трансфор­мації тільки відносин власності.

Приватизація ніяких нових елементів у системі вироб­ничих відносин безпосередньо не створює і не може створи­ти. Вона сприяє формуванню правових передумов затвер­дження цих нових елементів у системі виробничих відно­син, але лише в тому випадку, коли ці елементи вже достат­ньо розвинуті або перебувають на стадії свого формування. Отже, приватизація дає очікуваний ефект лише тоді, коли вона, по-перше, забезпечує відповідну соціально-економіч­ну форму техніко-економічному укладу, і, по-друге, буде сприяти зростанню його ефективності.

Узагальнюючи світовий досвід приватизаційних проце­сів, можна виділити такі різновиди приватизації:

— еволюційна — поетапне формування власності від­повідно до економічної ефективності функціонування об'єк­та і наявного інвестиційного потенціалу (Велика Брита­нія);

— державно-комерційна — модернізація підприємств за державний рахунок з подальшим продажем як високорен­табельних (Єгипет, Замбія);

— помірно-радикальна — прискорений процес зміни власника з відносним вирішенням проблем інвестування і технологічної модернізації (Чехія, Угорщина, Словаччина, Болгарія);

— радикальна — здійснюється шляхом ліквідації під-приємств-боржників і продажу їхнього майна (Польща);

— альтернативна — перерозподіл прав власності між підприємствами і державою, але без розподілу головних прав, пов'язаних з економічною владою і подальшим ви­никненням нових форм власності за рахунок альтернатив­них джерел інвестування.

В економіці України відбулася відмінна від наведених форма приватизації, яка отримала назву "народної". її сутність полягала в тому, що:

1) було сформовано фонд об'єктів, що підлягають при­ватизації;

2) оцінено їх відновлювальну вартість;

3) кожен громадянин України отримав право придбання певної частки держаної власності посередництвом прива­тизаційного сертифікату.

"Народна" приватизація базується на безкоштовній передачі майна державних підприємств і має на меті ство­рення рівних стартових умов у придбанні державної влас­ності. Паралельно державна програма приватизації перед­бачає проведення останньої і шляхом викупу об'єктів де­ржавної власності.

На практиці "народна" безкоштовна приватизація транс­формувалася в бюрократично-номенклатурну і стала фор­мою створення акціонерних товариств на базі існуючих структур державної власності, що перебуває під контролем адміністрації підприємств і державного апарату управлін­ня. В умовах падіння реального рівня життя населення практикувався перепродаж за безцінь приватизаційних сертифікатів, що призвело до поступового зосередження засобів виробництва з більшістю пакетів акцій високорен­табельних підприємств в руках номенклатурних сил і ті­ньових структур.

Підприємства, що не є економічно привабливими для інвесторів, майже повністю втратили джерела фінансуван­ня. Отже, приватизація, що здійснювалася в Україні, не вирішила проблем інвестування виробництва і його струк­турних перетворень, а також адекватної реалізації соціаль­но-економічної багатоукладності економіки.


8003681901467003.html
8003783945601092.html

8003681901467003.html
8003783945601092.html
    PR.RU™